Семінар № 5

Чому український постмодернізм починається саме від Чорнобильської аварії?
Як в “канон” українського постмодернізму потрапили неоаванґардисти?
І кого з українських авторів узагалі слід вважати постмодерністами?

Дізнайтеся про це і багато іншого
в обговоренні книжки
Післячорнобильська бібліотека
Тамари Гундорової
на аспірантсько-маґістерському семінарі
кафедри філології НаУКМА
у четвер, 16 листопада, о 16:00 у 3-119

Модератор зустрічі Ольга Погинайко пропонує такі тези для обговорення:

1. Чорнобильська аварія є знаковим пунктом, з якого в українській літературі ХХ століття настає постмодернізм. Авторка стверджує, що саме Чорнобиль, будучи реальним атомним вибухом, “вводить українську реальність у контекст глобального постмодерного кінця світу ХХ століття” (ст. 22) і “визначає характер українського постмодернізму, його можливості й обмеження. Загалом український постмодернізм – постчорнобильський текст” (ст. 17.). Це, звісно, не означає, що вся постмодерністська література пов’язана з темою Чорнобиля, але збігаючись з процесом розпаду тоталітарної радянської свідомості (тобто синхронізуючись з ідеологічними процесами), саме він стає “реальним референтом усього українського постмодерністського дискурсу” (ст. 17.). Крім того, сама ця подія матеріально втілює закладену в назві “постмодернізм” метафору – “існування в часі після-катастрофи”, коли “люди, які повернулися до себе додому, в зону, живуть ніби в післяядерну добу, у час нового середньовіччя, користуючись залишками цивілізації та колишніми речами відомих та невідомих людей” (ст. 17.).

2. Проте Чорнобиль – це не лише історична подія. За Дерріда атомна війна існує лише там, де про неї говориться, тому це найперше “тип дискурсу”, отже, для нас - це, перш за все, текст про цю подію: Чорнобиль “стає символічною культурною подією, а також апокаліптичним текстом про відкладення кінця цивілізації, культури й людини в післяатомну добу” (ст. 8). За таких умов Чорнобиль отримує здатність переносити реалії кінця минулого століття у символічну площину: “Коли розглядати Чорнобиль як головну подію смислового тексту, що його він породжує, то можна сказати, що постчорнобильський текст переносить усі реальні події та настрої кінця ХХ століття у символічну реальність, яка має вищі смисли та цілі. Отож як культурний текст, постчорнобильський текст визначається не так єдиним об’єктом опису – темою Чорнобиля, як “монолітністю (єдністю і цілістю) максимальної смислової установки (ідеї)” (ст. 23).

3. Зважаючи на існування цього “текстуального” виміру, слід відходити від сприйняття Чорнобиля тільки як травми, адже він надає українській культурі дуже сильний імпульс – народження нової свідомості й літератури: “Мені йшлося про те, щоб відійти від традиційного віктимізаційного сприйняття Чорнобиля. Через двадцять років стає очевидним ще один сенс цієї події – не реально-трагічний, але символічний, цивілізаційний. […] і саме він виявився в Україні періодом народження нової постмодерної свідомости й нової української літератури. Вона переформульовує всю історію національної культури, стає багатоголосою та багатомовною, навчає, окрім “тожсамости”, бачити “іншого”, відкриває себе великому інтертекстові світової культури” (ст. 9).

4. Відлік постмодернізму від Чорнобиля приводить до того, що в “канон” українського постмодернізму “автоматично” потрапляє чи не вся українська література, починаючи з 1980-х років і далі. Відкидаючи розрізнення “постгесіянського” постмодернізму 1980-х і “постборхесівського” 1990-х років, запропоноване в Енциклопедії актуальної літератури “Плерома”, Тамара Гундорова виводить такі варіанти українського постмодернізму:
· карнавальний (група “Бу-Ба-Бу”);
· “риторичний апокаліпсис” (Юрій Іздрик і Тарас Прохасько);
· “метафізичний апокаліпсис” (Євген Пашковський);
· феміністичний постмодернізм (Оксана Забужко)
· “київська іронічна школа” 1970-1980-х рр. (Володимир Діброва, Богдан Жолдак, Лесь Подерев’янський);
· неоаванґард 1990-х років (Сергій Жадан, Андрій Бондар, Володимир Цибулько) (ст. 39).

5. Звідси випливає одна характерна особливість українського постмодернізму: він включає в себе неоаванґард: “Прикметно загалом, що неоавангардистські та постмодерністські інтенції в українській літературі 1990-х збігаються. У цьому, можливо, одна з відмінностей українського постмодернізму від, скажімо, польського, де неоавангардистська творчість Вітольда Ґомбровіча, Тадеуша Ружевіча, Чеслава Мілоша протягом 1960-1970-х років попереджає та готує ґрунт для появи власне постмодернізму. В українській літературі з певними застереженнями віддаленим аналогом таких неоаванґардистських і водночас перед-постмодерністських явищ можна вважати “химерну” прозу 1970-х (Василь Земляк, Володимир Дрозд)” (ст. 39-40).

6. На відміну від західного “шістдесятництва”, яке було часом творення поп-арту, масової культури й кітчу, для українських шістдесятників характерною була віра у “високу” культуру; проте для 1990-х “висока” культура перестає бути ідеальною категорією, вони “усуціль перейняті балаганом та вічними мандрами”, відбувається “своєрідне повернення (римейк) періоду гіпі” (ст. 164). Навіть тексти, які формували західну свідомість 1960-х років (“Міфології” Барта (1957), “Структурна антропологія” Леві-Строса (1958), “Історія безумства” Фуко (1961), а також і перше повне видання “Коханця Леді Чатерлей” Д. Г. Лоуренса в 1960-му), український читач отримав аж у 1990-х роках. Тому “складається враження, що 1990-ті роки в Україні стають цитатою із західних 1960-х, з їхнім піднесенням поп-арту, джазом і сексуальною революцією” (ст. 160).

7. Сьогодні, коли постмодернізм уже сам видається минулим, історичним фактом, стає очевидною невикінченість українського постмодернізму. Він лише породив посттоталітарну “ігрову людину”, підняв питання про модерність чи немодерність української літератури, загострив питання центрального і маргінального, високої і масової культури, але “не став універсальною епістемологічною ситуацією і не привів до децентралізації культурного й ментального простору, не перетворив іронію на принцип взаємодії гри та реальності. Не вкорінив нове поняття ідентичности, засноване на інтеракції. Він у підсумку звівся до певної хвильової революції, точніше, ревізії” (ст. 69).

Приходьте, приєднуйтеся, висловлюйтеся!